Политика
Экономика
В мире
Происшествия
Общество
Спорт
Все города
Перевести сайт на Украинский
З кожним днем спливають нові подробиці того, що натворили в Україні кляті орки. І від кожної такої історії просто волосся дибки. Жителька Чернігова Лариса Рень поділилась у мережі враженням після поїздки в село Ягідне Чернігівської області, яке місяць було в окупації, і тільки на початку квітня рашисти його залишили.
«Я поїхала провідати і допомогти моєму свекру Володимиру Реню після того ув'язнення у шкільному підвалі. Ми пройшли тільки однією вулицею. Від моторошної панорами серце стискалося від болю. Фото руйнувань, які я бачила до цього, не передавали всього нещастя, що спіткало це село. Вся вулиця — як суцільна рана. На інші вулиці ми вже не могли йти… Зруйновані господарчі будівлі. Згарища від будинків. Повна відсутність парканів — по них просто їздили рашисти. У деяких «вцілілих» будинках розбиті крівлі, вибиті вікна з рамами. І це не фільми жахів, — розповідає Лариса Рень. — Це реалії, які приніс руській мір. Розповідь про 27-денну окупацію і руській мір мого свекра: «Вони приїхали різною військовою технікою. У мене на подвір'ї поставили гаубицю. До будинків потрапляли просто — прострелювали замки у дверях.
Телефон відібрали і відразу розтоптали на моїх очах. Російські солдати були наче під кайфом. Жорстокий вираз обличчя і ненависть. Особливо жорстокими були буряти. Три рази мене жорстко допитували російські солдати. Били ломом по ногах. Я впав і ненадовго втратив свідомість. Іншого разу мене відправили у мій домашній погріб. Коли я спускався, почув, що за мною наче щось котиться. Це була «лимонка». Я встиг зачинити двері і відкотитись до стіни у погребі. Це мене врятувало. Вони ще питали: «Живой???». У будинку все перекидали — одяг у шафах, книги. У мене була карта з моїми позначками, яку я використовував для рибальства, то за цю карту ще катували. Потім мені наказали слідувати до шкільного підвалу, де одночасно перебувало 360 людей. Задуха, кашель, мало місця. Доводилося спати напівсидячи.
Володимир Рень
Годували двічі на день. Води було мало. Якось випала нагода спитати в одного солдата, навіщо вони прийшли і все це роблять. Відповідь була: «Я срочнік. Воєвать не хочю, мы братья. Меня дочька дома ждьот. Но приказ єсть приказ». Найстрашніше було, коли один чоловік просив відпустити додому по життєво необхідні ліки (для онкохворого), а рашисти сказали: «Тєрпи. А не можешь — вешайся». У підвалі люди почали помирати. Живі були разом з мертвими… Спочатку не дозволяли хоронити. Коли дозволили, і люди пішли копати яму, російські солдати їх обстріляли. Одного з копачів врятувало те, що він впав у яму, яку копали. Інший був поранений". Ці спогади зі сльозами на очах. До сих пір болять ноги, шкутильгає. Згадує про нашого діда, який дуже хотів пити. Діда вже нема.
Подвір'я усіяне залишками руського міра — консервні банки, жестяні банки з-під енергетика, виготовленого «для продажи в россии», накладні з переліком провізії для військових, багато-багато використаних гільз. У смітті помічаю футболку з написом «армия россии» та… памперс…
І про мародерство. У свекра і діда забрали всі ковдри і електроінструмент — болгарки, сварку, електропили".
Сео продвижение Одесса